Жив у нас в селі чоловік один, звали його по документах Петром, тільки в житті всі кликали його Помідором. Чому Помідор? А хто тепер скаже.

Помідор на вигляд був зовсім непоказний: і зростом невеликий, і з обличчя не красень. Він і в молодості не відрізнявся особливою привабливістю, а ще був галасливий, трохи щось – відразу сперечатися починав.

Чи треба говорити, що у дівчат Помідор успіхом не користувався. До якої не підійде на вулиці, всюди відмова.

Підійшов якось до Галинки-свинарки, а вона, хоч і мала звичайнісіньку зовнішність, мало того що відмовила, ще й посміялася над Петром. Розлютився Помідор і сказав, що це не він поганий для місцевих наречених, а вони все нікуди не годяться.

– Я собі і трохи кращузнайду!

І знайшов! Привіз звідкись молоденьку дівчину-красуню. Коса в руку завтовшки, очі величезні, струнка. Помідор поруч з нею посмішкою сяє, ось як всіх зробив.

Люди спочатку говорили, що ця дівчина, Маруся, довго не затримається в нашому селі, знайде собі кого зручнішого в плані зовнішності. Але Маруся нікуди виїжджати не поспішала, працювала на буряках, господарство з чоловіком розвели.

Якось непомітно з’явилися в сім’ї троє дітлахів. Ось уже старший школу закінчив, Маруся до сорока років розцвіла ще більше, в бабину пору увійшла, говорили про неї в селі.

Всі вже давно зрозуміли, що вона любить свого Помідора, як раптом новина: Маруся від Петьки пішла.

– Як пішла, куди?

– А поїхала кудись. Пам’ятаєш шабашники у нас будинки будували, так ось до їхнього бригадира подалася.

– Так як так-то, адже ніхто не помічав за нею.

– А так завжди, в тихому болоті, сам знаєш, хто водиться.

Марусі не було з тиждень, а потім вона прийшла додому. Шабашник-то одруженим виявився. Приїхала Маруся до нього, а там дружина і діти. Ну, дружина їй прочухана і влаштувала. Навіщо ж він адресу дав? Чи не давав, вона дізнався у когось з бригади. Ось тобі і тихоня, ось тобі і помідорова дружина!

Перші ночі Маруся на сіннику ночувала, діти кликали в будинок, але чоловік мовчав, і вона не наважувалася. Потім він буркнув:

– У хату йди, не кішка по сіннику поневірятися.

Стали жити кожен у своєму кутку, але поступово життя почало налагоджуватися. Начебто і не було цих шабашників. Але якось увечері, коли Помідор був у сусідів, прибігла донька його:

– Тато, мама помирає!

Помідор додому, сусідка з чоловіком за ним.

– Так вона народжує! За машиною йди, – зрозуміла сусідка.

– Як народжує? – розгубився Помідор: – Не повинно.

– У тебе не повинно, а у неї вона, – засміялася сусідка.

Маруся народила дочку. Смаглява чорнява дівчинка була копією того бригадира. Так Помідор і так знав, що не його це дитина, але дівчинку в сільраді записав, як і інших дітей, сам.

– Петрусь, невже чужу дитину годувати будеш? – запитала, не втримавшись,  прибиральниця в сільраді.

– Вона мені, може, ріднішою за всіх буде, хоч і чужа, – огризнувся чоловік.

Як у воду дивився, маленька Маринка ходила за ним по п’ятах, кому Помідор, а їй рідний батько. І він для доньки нічого не шкодував, любив без пам’яті, адже не той батько, хто народив, а той, хто ростив. Заміж Маринка вийшла вже після смерті Помідора, сина свого назвала Петром.